Рок точка на уламках соцреалізму (Відлуння)

Під ногами маячив полущений асфальт по-донецьки грандіозного Парку ім. Ленінського Комсомолу, занедбаного так само, як і інші одноіменні місця країни. Палахкотіли страви польової кухні на зразок макаронів з “тушонкою”. Алея Слави, із закарбованими іменами загиблих у 1944, виводила до епіцентру подій – сцени, позаду якої височили кремезні символи вже не існуючої держави – два кам’яних стража – шахтар і робітник. Йшов 2001 рік. Був фестиваль “Рок точка”. Була й “музіка”.

Концептуально грали рок. Грали по-різному: по-пітерські роздратовано, як “ТекилаJazz”, що випромінювала адреналін на поодиноких слухачів, гідних витримати двохгодинну затримку програми; по-кардіфськи вдячно, як “Hub Ush”, що все ж таки з’явився на сцені, не зважаючи на поп-специфіку; по-естецькому дивакувато, як “Я и друг мой грузовик”; по-культовому гучно, як “Армада”; по-корифейськи зверхньо, як “ВВ”, у втомленій музиці яких відбивався сьогоднішній стан пострадянської контркультури, що з появою префіксу “пост” у слові радянський, втратила суттєву частину “контр”. Грали якісно, розмірковано, без епатажу та зрозуміло. Гармонія звуків прийшла на зміну какофонії. Рок вийшов з андеґраунду і став надбанням мас…

Під ногами маячив полущений асфальт по-донецьки грандіозного Парку ім. Ленінського Комсомолу. Розгублена алея Слави, з ущент витоптаною травою, уводила від згасаючого епіцентру подій, а кремезні символи вже не існуючої держави визирали з кипи пластмасових пляшок. За плечима лишалося дійство, що викликало ностальжі по зародженню та апогею вітчизняного року й навіювало запитання: невже лише старі пісні можуть бути “про головне”.