Текст:

Львів – Люблін – Варшава – Тримясто (Ґданськ, Сопот, Ґдиня) – Мальборк – Вільнюс – Каунас – Тракай – Друскінінкай

Отже, насправді коло замикається Львовом, містом Лева і головним перехрестям між сходом і заходом, між Малоросією і Галичиною, між Російською та Австро – Угорською імперією.... і можна продовжувати далі, бо зі Львова шляхи мандрівників ведуть або в Євросоюз, або у екс-радянські світи.
У Львові – а пізніше у Варшаві – відчуття моєї другої домівки, бо знаю, що коріння мого роду ідуть (серед інших земель) з Галичини і Польщі. Тож від генної пам’яті не втекти, вона проривається у ті хвилини, коли переходиш з української на пів-польську, або коли просиш у Любліні “філіжанку кави” і тебе розуміють і дають саме філіжанку і саме кави!
А Литва – несподівані асоціації з волинськими містами Острог і Дубно, тому що ми мали спільних князів – гетьманів, Острозьких. І поєднали вони колись своїми військовими і державницькими перемогами нас і литовців назавжди, і недарма у вільнюському греко-католицькому храмі Св. Трійці (опікуються отці – василіани) служать і за душі Острозьких... І ще Литва – це караїми, вихідці з Криму, для яких знайшлося місце на берегах Тракайських озер, які єднають самим фактом свого буття кримські гарячі землі з дощовими литовськими. АЛЕ – під час моїх мандрів дощ у вигляді зливи зустрічав тільки у Каунасі. Всюди в інших місцинах мого перебування і проїзду погода була нормальна, тож колишню Реч Посполиту я побачила, відчула і запам’ятала добре.
Отже – до справи!

ЛЮБЛІН:
Перше люблінське враження – реклама книги О. Забужко “О сестро. Сестро”, що її перекладено польською мовою. І пісня “Гей, гей, козачино” у виконанні гурту “Мандри”. То маємо культурний українсько-польський інтернаціонал, що мені припало до душі і викликало натхненне бажання поблукати Любліном.

А у Любліні – день міста, вирує ярмарок, ллється пиво, натовпи народу прогулюються вузенькими вуличками у старих кварталах (готика, справжнісінькі середні віки!), а довкола Королівського Палацу на площі Ринок співає і танцює фестиваль готичної і народної музики. Дорослі з діточками, молоді люди вдягли костюми і зброярські причандалля тих готичних часів і ніби цілий Люблін перетягли машиною часу на пару годин назад – у важкі, але цікаві віки, що відбиток на архітектурі міста залишили.

Трохи історії: Північно-східний форпост Речі Посполитої у боротьбі з османами. У добу Гетьманщини – з козацькими загонами. “Вогнем і мечем”, то поруч було, то біля люблінських стін народжувалась потужна сила українського козацтва, а у походах на Константинополь укріплялась. Це у Любліні 28.06.1569 укладено Унію, за якою князівства польське і литовське утворюють Реч Посполиту. Це поруч з Любліним проїздив холодної зимової днини 1918 р. Симон Петлюра, поспішаючи на переговори з Ю. Пілсудським, який вберіг поміж двома світовими війнами польську державність. Додам, що нині поляки з революцінйим романтизмом пригадують не лише польських “орлят” у Львові, а і спільну оборону Варшави військами Польським та УНР від війська червоного полководця Тухачевського у 1920 році (згідно домовленостям Петлюри – Пілсудського)...

ВАРШАВА:
Розлога, чистесенька, метка європейська столиця, де уживаються мирно польські варіанти “хрущовок” із сучасними висотками – офісними і торговельними комплексами. Де після Другої Світової війни роками, власними руками варшав‘яни відбудували Старе місто, а після падіння Берлінського муру встановили там меморіальні дошки пам‘яті вояків Армії Людової та Армії Крайової, які боронили Варшаву. Варшавські повстання 1943-44 років, які Москва просто кинула напризволяще, спричинивши загибель двох третин міського населення – ці сторінки недавньої історії теж відображено в архітектурі.

Варшава – Краків – дві такі різні столиці Королівства Польського, але їх об‘єднує величезна любов поляків до обох цих міст. Бо там – історія країни і народу. Варшава, колишній готсько-варязько-слов‘янський форпост, лише у ХУІ столітті остаточно перетворивлася на столичне місто. А потім королі з роду Понятковських облаштовували собі європейську столицю, прокладаючи широкі проспекти довкола Старого міста, ладнаючи красиві барокові будинки й особняки, виростивши знамениті парки. Варшав‘яни зберігають, ремонтують, відновлюють і реконструюють все, що прийшло з минулого – щоб не втратити майбутнього... І встановлюють пам‘ятні знаки на будівлях, площах і у скверах – усюди, де документально зафіксовано якийсь історичний факт: від меморіального знаку на будинку у поблизу площі Ринок, де прийняли останній бій вояки Армії Крайової (чи Людової) – до храмів і вулиць, якими ходили королі польські.

А ще Варшава – це 1920 р., коли за угодою Пілсудського – Петлюри війська щойно відродженої Речи Посполитої та Української Народної Республіки врятували це місто і фактично усю Польщу від військ червоного генерала Тухачевського (чи не найбільша поразка відомого радянського військового командира...). Тепер поляки кажуть, ніби тихенько вибачаючись перед українцями: “Ви пожертвували Києвом щоб нас порятувати”. Звичайно, потім були різня на Волині і операція Вісла – але було і триває українсько-польське братерство і співжиття по сусідству.

ҐДАНСЬК:
Море, Мотлава, канали, Вісла...
Старі квартали доби гензейського договору і прусського періоду у житті міста. Дахи з символікою ремісничих цехів, торговельних родин і фірм, банківських союзів – і чайки над ними, і дзвони над ними, і смачний морський вітер над ними. Люблю!
З ходу полюбила Ґданськ – оці акуратні чистенькі вулички, в яких затримались час і майстерність; ці затишні ресторанчики і кав‘ярні з тим холєрним супом – журеком, що більше схожий на соус.

І люблю, як жителі міста зберігають пам‘ять про тих, хто не здався у 1970-1980-х роках – робітникам Ґданських верфей №№ 3-4, хлопцям з “Солідарності”. Їм, на відміну від Народного руху України, вдалось не розсваритись за шмат влади, не спокуситись грошима, - вони встояли, і Лєх Валєнса встояв. Під його проводом Польща розламала соціалізм і надала приклад іншим. Знімки і пам‘ятні знаки у місцях, пов‘язаних із “Солідарністю”, поруч знаки і знімки зруйнованого війною WW II і відбудованого Ґданську – це, чесно кажучи, бере за серце... Як і дбайливе ставлення мешканців до свого міста – ну не вибудовують вони багатоповерхові торговельно-офісні центри у старих кварталах, і не перебудовують “а-ля рус” старі кам’яниці.

І Олівія – шляхетний район міста з прегарним парком і готичним храмом з найбільшим в Європі органом, з єпископальним палацом і мініатюрним ботанічним садом. Тут легко дихати, легко прогулюватись і легко уявляти, як відбувалися тут урочисті проходи і гулянки кілька століть тому. Прогулювались і єпископи та священнослужителі з їхнього оточення, і VIP – персони, і заїжджі князі і дворяни і купці. Тут у неформальній обстановці, під плюскіт фонтану і запах «рожевої ружі» складались угоди – про торгівлю і морське сполучення, про заручини і весільні партії. А молодят тут можна і досі бачити, так само як і зірок джазу на “Olivia Jazz Route”

СОПОТ – ҐДИНЯ
Містечка, що за прусських часів мали окремі міські адміністрації і справді відповідали поняттю “місто” – з костьолами, ратушами і невеликими портами. Тепер це продовження Ґданська – але із оригінальними, суто курортними будівлями на акуратних вуличках у Сопоті, і справжнісінькими маринами з яхтами – у Ґдині. Крім того, у Ґдині один за одним на Балтії “вмостились” яхтовий, торговельно-пасажирський і військовий порти. До Одеси, звичайно, далеко (розмах і габарити абсолютно інші...), але враження від портів гарне: у пасажирській частині, наприклад, поміж пам’ятниками Джозефу Конраду і Загиблим кораблям, просто на бруківці вмонтовано плити з вибитими назвами круїзних лайнерів і датами їх гостювання у Ґдині.

А щодо Джозефа Конрада, то це чергова тема українсько-польського гуманітарного партнерства: єврейський хлопчик з Бердичева, котрий плавав по морях – океанах під польським прапором і став класиком англійської літератури... І хіба таких прикладів замало?

МАЛЬБРОК:
Потужна червона твердиня темно-червоного кольору, оточена ровом, з вимощеними бруківкою дворами – “колодязями” – це фортеця у Мальброку. Дітище тевтонців (“лицарів хреста і меча”), їхня столиця упродовж майже півтора століття - з 1309 р. Одночасно, крім Великого магістра тевтонського лицарського ордену, фортеця приймала до тисячі лицарів і монахів (чи то лицарів – монахів?), які тут мали заняття з практики бою, вчили Біблію, основи медичної допомоги пораненим, а також коштували спеціальні укріплюючі страви – житній хліб з часником, смажене м’ясо телят і баранчиків, помідори з цибулею, грибний та овочевий супи... і, звичайно, для зміцнення фізичного і душевного стану не обходилось без пива і вина. Звідси “збірні лицарів” з Пруссії, Польщі, північних німецьких земель і Голландії вирушали у хрестові походи на Святу Землю; сюди після походів привозили поранених і трофеї. Власне, саме казначей Великого магістра рахував зарплату кожному лицарю – а коли одного разу тевтонці заборгували своїм воякам, останні виставили на продаж цілий Мальброк і продали його молодому польському королю – це сталось у 14577 р., і лише 1803 року Пруссія, оволодівши цими землями, реставрує фортецю, реконструює споруди замку, і лише 1945 року ці роботи нарешті закінчено.

Сумна доля спіткала і тевтонський орден – утворений у ХІІ ст., він розгонений святою інквізицією у середні віки. І це при тому, що саме тевтонці становили кістяк хрестоносців, з того самого 1095 р., коли Папа Урбан ІІ хрестові походи у Святу Землю узаконив. Але нині у військових шпиталях заходу можна побачити монахів у сирих рясах – то госпітал’єри, нащадки тих, хто лікував поранених у Мальброку.

ВІЛЬНЮС:

Цю легенду вам розповість пересічний литовець:У далекі часи, коли на теренах Європи лише утворювались перші держави, великий литовський князь Гедемін (Гедемінас) під час полювання втомився і заснув на березі річки Вільни. І наснився йому величезний залізний вовк. Пророчий сон князеві роз‘яснив жрець Ліздейка: на цьому місці треба побудувати фортецю, палац, і заснувати місто, яке прославить князя Гедеміна у віках. Так було засновано Вільнюс, і досі на площі біля Кафедрального собору стоїть пам‘ятник князеві Гедеміносу.

А ще бруківка, будиночки і вузенькі вулиці старого міста пам‘ятають волинських князів з міста Острог. Цими вуличками блукають численні туристи і теплі серпневі вітри. Вітрини, вікна і мансардні віконечка у середньовічних будівлях Вільнюсу ніби зберігають якісь давні таємниці. Кав‘ярні і ресторанчики звабливо посміхаються туристам, запрошуючи поласувати грибним супом, підсмаженими хлібцями і солодощами. Литовці стверджують, що грибний суп їм привезли у шістнадцятому столітті князі Острозькі. Вони ж збудували у Вільнюсі кілька храмів для православної громади і школи для бідних.

Взагалі, як стверджують історики, , князі Острозькі зробили чималий внесок у розбудову Великого Литовського князівства. Принаймні, з тих кварталів, що збереглися у Старому місті, чи не половина – “виробництва” доби Острозьких. Особливу роль відіграв “вихованець Марса” Костянтин Острозький – Гетьман Український та Литовський, староста вінницький і брацлавський, знаний полководець, державний діяч і меценат.

Він виділив чималі кошти на побудову храму Святої Трійці, поруч з якою розташувався василіанський монастир. Ці будівлі люблять фотографувати туристи, адже у них змішано готику, бароко і візантійський архітектурний стилі. Секретар василіанської громади – історик Василь Капкан розповідає про Костянтина Острозького:

“Час, про який ми говоримо, є певною мірою унікальним у ракурсі людських стосунків. У ті віки на території Великого Литовського князівства існували різні релігії, різні культури. Стосунки були толерантними. У ті часи великим литовським князем стає український гетьман Костянтин Острозький. Він, проявляючи свої здібності як полководець, отримав посади Каштелян віленський та Воєвода тракайський. І – великий гетьман литовський. У 1513 році він очолив військо Князівства і отримав перемогу над Московським військом під Оршею. Костянтин Острозький у 1514 році, на знак подяки за отриману перемогу, будує у Вільнюсі дві церкви. Перша – це є мурована церква Пресвятої Трійці, із дзвіницею. Ця церква збереглася до нашого часу, і саме у ній до цього дня лунають Богослужби українською мовою. А правлять їх отці – василіани”.

Інша церква, збудована на кошти князя Острозького – храм Святого Миколая Чудотворця – досі зберігається у гарному стані. Родина князів Острозьких також фінансувала побудову корпусів Вільнюського університету, в яких і нині навчаються студенти.

Тож, якщо хтось блукатиме увечері вуличками старого Вільнюсу і відчує раптом, як з дворику василіанського монастиря чи з університетського подвір‘я війнув сильний порив вітру – не треба дивуватись або лякатись: це дух Костянтина Острозького гуляє кам’яницями литовської столиці, до побудови яких він спричинився за свого земного життя. (це мій матеріал для Радіо Свобода у повному обсязі викладу).

А взагалі, Вільнюс – це моя ностальгія за революційною романтикою початку 1990-тих, коли Литва вистояла у блокаду, що їй влаштував Кремль. І ми їздили від РУХ-у з гуманітарною допомогою, і пішки ходили темним холодним містом – але тоді була весна. І було сонячно, і Всевишній і природа були на нашому боці!
Тепер теж було сонячно, весело гули дзвони над численними храмами Старого Міста, і повітряні кулі ліниво плавали у небі, а перехожі теж немов пливли, оточені гарячим серпневим повітрям. І було приємно блукати від Кафедрального собору і пл. Гедемінаса – до Президентського палацу та університету... А увечері ми з Василем Капканом ідемо на мітинг до СВ. Анни – 20-річчя першого виступу “Саюдіса”, і на мітингу мирно спілкуються Ландсбергіс та Адамкус. Як каже Василь, Вільно – Вільнюс місто толерантне, своєрідне: кривенькі вулички у Старому місті - і поруч сучасні хмарочоси ділових центрів; ажурні “візерунки” соборів – і зелені схили довкола; ресторанчик національної кухні – і сітьовик Coffee House... А українські духовні місця у Старому Вільнюсі – то тема окремої емоційної мандрівки. А отець Павло – то справжній пастир.

КАУНАС
У Каунас – столицю литовського духу – ми їхали у дощах і блискавках, а у самому місті вже сонечко визирнуло. Залишки оборонних стін, ратуша у бароковому стилі, кілька весільних кортежів, які ледве розминаються на вузеньких вуличках Старого Каунасу, швидкий зелено-водий Неман – гарно!
Недарма тут Чюрльоніс і малював, і писав музику – довкілля охоплюєш і очима, і вухами, і смакуєш його, цей Каунас. Таки смачно!

ТРАКАЙ
Озерний край, де сині озера, зелені ліси – і раптом “червона пляма”, потужне укріплення Тракайського замку на острові. Звідси історія литів починалась, і перша столиця Литви тут була, аж доки Гедемін(ас) не побудував Вільнюс. Тракайську фортецю нікому не вдалося завоювати, вона вистояла у часі, 1962 року була відреставрована і перетворилась на потужну туристичну атракцію.

А ще з ХІУ ст. у Тракаї мешкають кримські караїми, що їх великий князь Вітаутас “заманив” з теплого Криму в озерно-лісові краї: 400 родин, для охорони князя, для обслуговування фортеці. Караїмська кінаса працює досі, акуратні світлі дерев’яні будиночки вздовж вулиці вишукувались – а караїмів лишається все менше. Маленький беззахисний народ, який встояв у воєнні роки, у численні лихоліття – а у час глобалізації щезає з планети... мабуть, переходить в інші світи. У мене чомусь трагедія караїмів викликала асоціацію з фіналом “Володаря кілець”: хоббіти перемогли ворога – але відпливають в інші невідомі землі і світи, залишаючи свою землю.

ДРУСКІНІНКАЙ
Містечко – курорт, зелені парки з чудовими клумбами – і новітній аквапарк, з атракціонами і ресторанчиком і банею і готелем. І поруч водолікувальний центр, де можна попити вельми несмачної, але корисної водички. І парк – парк – парк, і далі санаторії і приватні готелі, і поруч Неман на одному кінці містечка і озера – на другому. Чисто, охайно, акуратно.
Як і має бути на курорті.

ЛЬВІВ
Пекучий літній ранок і день у Львові, прогулянка Старим Містом,
Кава у “Вірменці” і блукання центром міста. Люди у вишиванках, бо свято. Багато туристів, то приємно. А мені вже і додому час.

БОГДАНА КОСТЮК, журналіст радіо "Свобода"