Текст:

Ми звикли позирати у бік Європи і придивлятись – а що там відбувається? Які фестивалі проходять, яку музику там слухають? І раптом з‘ясовується, що музику там слухають ту ж саму, що і ми в Україні. А буває – ми слухаємо мелодії, що їх європейці давно забули. Наприклад, композиції лірників і трубадурів – нині у світі їх лишилося не так вже і багато, тих, хто знає ці мелодії і правила гри. І більшість мешкає і навчається в Україні, і відомі вони нам під іменами кобзарів і бандуристів.

Нещодавно з Німеччини повернувся український лірник і кобзар Едуард Драч, який і розповів про німецькі мандри:

“До ФРН я потрапив у групі колег з Кобзарського цеху УКраїни. Ми колись грали для німецьких дипломатів і працівників Гьоте Інституту. І вони нас запросили відвідати країну, розповісти німцям про лірницькі традиції в Україні. Про те, яким чином нам вдалося зберегти оцю давню європейську традицію, коли кобзар – чи то менестрель – був не лише подорожуючим співаком. Збирачем фольклору і легенд, але і моральним авторитетом...

Б. Костюк: А звідси, прошу, докладніше...

Е. Драч: Справа у тому, що менестрелі, мінезінгери, трубадури, інші формації співців у Європі зникли давно: деякі ще до появи сучасного нотного запису, тим більше до появи більш-менш сучасної фольклористики. Поодинокі – у тому числі кобзарі – дожили мало того, що до появи сучасної науки, а і до появи сучасних аудіо записів, аудіо техніки взагалі. Так, в Україні у перші роки ХХ сторіччя відомі науковці і діячі культури збирали автентичні музичні композиції і народні пісні. До цих ентузіастів належали і відомий композитор Кирило Стеценко, і родина Косачів. І Леся Українка (до речі – її “Лісова пісня” належить до жанру європейської романтичної драми, що їх від середніх віків співали і переповідали оті ж менестрелі у них і бандуристи у нас...). У Німеччині також збереглися манускрипти мінезінгерів, є навіть ноти стародавні. Але наші німецькі сучасники, скажімо, мають опосередковане уявлення про те, що це було і як ті композиції виконувались. Хоча це дуже нагадує наших лірників, наприклад.
Б. Костюк: Едуарде, а чи можна у тих манускриптах знайти щось близьке до української ситуації?

Е. Драч: Так! Видно навіть по нашому фольклору, що спілкування музичне відбувалося достатньо жваво - у нас є деякі споріднені з німецькими слова у словнику лірників. Стиль гри. Німці, коли ми до них приїхали, вирішили подивитись наочно стиль гри, репертуар, звичай українських кобзарів і лірників – для того, щоб мати якусь опосередковану уяву про те, що було у Німеччині в старі часи. Ми, приїхавши, мали достатньо великий успіх.

Б. Костюк: Ви також виступали на міжнародному фестивалі у Лізбергу, а це – один з найстаріших музичних фестивалів Європи. Ваші враження?

Е. Драч: Фестиваль у Лізбергу я би назвав “ветераном”, бо йому за тридцять років. Він відбувається у містечку, вірніше, у селі Лізбергу, котре мало колись Магдебурзьке право. І у цьому містечку - селищі зберігся залишок старовинної фортеці, фортечні мури, а довкола – типова середньовічна міська архітектура з центральною іграшковою площею. А на площі – магістратура, храм Божий, ринок і шинок. Ну просто “класика жанру”! У нас би таку місцину назвали не перспективною, звідти би люди з розвалом сільського господарства на заробітки виїжджали... А німецький Лізберг вижив завдяки руїнам фортеці (це тепер цілий туристичний комплекс) і музичному фестивалю, на який щороку приїздять музичні колективи і виконавці з Німеччини, Франції, Швеції, Британії, Чехії, США. І граємо ми просто неба на давніх фортечних мурах на площі усередині фортеці і у залі при магістраті. Уявіть: сонце заходить за скелясті гори – місцеві жителі одягають історичне і народне вбрання – усі збираються на площі – і мелодії трубадурів і менестрелів повертають нас усіх у казку і легенду.

Б. Костюк: А чи щось подібне можливе в Україні?

Е. Драч: Звичайно! Молодчина Олег Скрипка, який організував чотири роки тому міжнародний фестиваль “Країна Мрій”, це тепер найбільший у Східній Європі фестиваль world music. Це повернення до родинного коду і до українського пласту європейської культури. Мені здається, багатонаціональна і різноманітна Україна може стати місцем проведення потужних подібних фестивалів і зустрічей. Просто треба захотіти це зробити.

Богдана Костюк, кореспондент радіо "Свобода