Текст:

У Національному художньому музеї (м. Київ) працювала виставка “Лисенко та його учні”, присвячена сторіччю від дня народження майстра української скульптури.
Михайло Лисенко – автор численних монументів, зокрема пам’ятника Щорса у Києві, композиції у Бабиному Яру, погруддя Шевченка у Парижі та Ашгабаді.

Напівоголені чоловік і жінка злилися в обіймах. Вона схилилась йому на плече. Він однією рукою пригортає її, іншою спирається на милицю. Облич не видно. Поцілунок?

Ця скульптура 1947 року під назвою “Вірність” відкриває виставку “Лисенко та його учні” у Національному художньому музеї. Автор монументу Михайло Лисенко показав повернення вояка додому, хоча сам на війні не був - через інвалідність. Радянським критикам цей пам’ятник не сподобався. Йому закидали еротизм та експресію, якої не повинно було бути: адже війна – це біль і трагедія. Попри критику монумент не знищили, а Міністерство культури навіть його пізніше закупило. Вдова Лисенка Вацлава Мар’янівна врятувала “Вірність” вже від плину часу - перевела пам’ятник в оргскло. Нині ця скульптура – подарунок художньому музею, - повідомила організаторка експозиції, мистецтвознавець та онука Михайла Григоровича пані Людмила. Вона розповідає про ті почуття, які керували митцем, під час створення монументу:

Ця тема вірності як вірності професії, дружині, дружини, родині, батьківщині – все це зійшлося. І чому оплакувати весь час? Адже хтось повернувся, життя продовжується. І він все ж таки мав на це право (як людина, що все життя страждала) – вірити, що життя перемагає.

“Скульптор радянської доби. Працював на ідеологічні замовлення”. Ці два реченнями у канадській енциклопедії розповідають про академіка Михайла Лисенка, з майстерні якого вийшло 106 учнів. Більшість з них: Василь Бородай, Олександр Вітрик, Віктор Сухенко, Микола Суходолов та інші – заслужені скульптори України.
Попри так звану “ідеологію” монументи Михайла Григоровича мають надсучасний зміст: чи це пам’ятник Щорсу чи вояку. Адже митець роками плекав ідеї майбутніх скульптур, у яких відобразив високий дух романтики, пластичної експресії, героїчного звучання. Розповідає мистецтвознавець і онука скульптора Людмила Лисенко:

Цю ідею треба виносити, тоді пам’ятник буде стояти віки. З якою легкістю ми сьогодні руйнуємо, зносимо пам’ятники. Мені здається: в них немає ваги, в них немає якоїсь такої ідеї, яка б пережила сьогодення. Мені сподобалось, як сказав студент театрального вузу. “Мені байдуже, хто такий Щорс, але мені приємно, що я живу в місті, де стоїть такий вершник. Бо він мене охороняє”.

А народився Михайло Григорович на Сумщині у 1906 році. Дитячі роки сироти Лисенка минули в інтернаті. Згодом - навчання скульптури у Харківському художньому інституті, причому однією з викладачів Лисенка була Леонора Блох, учениця французького скульптора Огюста Родена. Пізніше Михайло Григорович і сам очолив монументальну майстерню у Київському художньому інституті.
Найпершою скульптурою Лисенка був вантажник. Нині вантажники – найперші помічники мистецтвознавця пані Людмили, яка власним коштом організувала експозицію у художньому музеї. Онука Михайла Григоровича каже, після закриття виставки спатиме поміж скульптур. Адже подіти їх нІде. Людмила Лисенко називає себе “скупим лицарем”, мовляв, усі монументи її – державі мистецтво не потрібно.
Водночас онука скульптора згадує, як Михайло Григорович “творив”. У 6 років пані Людмила вперше позувала дідусеві:

“Я казала дідусеві: “Ты – противный дед. Я уже устала, я уже не могу больше стоять.” Він був такий відкритий, він завжди з тобою спілкувався серцем. Але коли він починав ліпити – тебе не було. Тебе немає, є тільки його робота, його скульптура. І я кажу: “Відпусти мене, я хочу гратися, я хочу на вулицю. Там сонце, там собаки бігають. Я більш не можу!” – “Ще треба потерпіти.” І все”.

У 13 років онука Михайла Лисенка позувала більш свідомо. Одного разу скульптор побачив у трамваї вагітну жінку із дитиною на руках і “сіткою” з продуктами між ногами. Прибіг додому – і ось Люся із лялькою на руках і сумкою поміж ніг сидить на стільчику.
Так, кожен монумент Михайла Григоровича має свою історію, бо митець вкладав у роботу душу. З-під його легкої руки вийшла сотня скульпторів, які називали себе “лисенківцями”. Поважали і любили свого Вчителя Лисенка, якого вважали світочем української скульптури ХХ століття.

Євгенія Вятчанинова, кореспондент радіо "Cвобода"