Анонс:

Уже понад п‘ятсот років в Європі точаться дискусії довкола авторства музичного інструменту, знаного в Україні під назвою “бандура” (інтерв'ю з Володимиром та Русланою Войтами)

Текст:

Італійці охоче демонструють фрески доби Римської імперії, на яких зображені тодішні музиканти з інструментом, подібним до сучасної бандури. Тим, кого фрески не переконують – італійці темпераментно переповідають легенди доби Ренесансу, коли їхні предки зізнавались у коханні розкішним флорентійським і венеціанським дамам за допомогою лютні, чиї солодкі мелодії оспівували поети (при тому, з не меншим ентузіазмом, аніж своїх коханих!). Іспанські сеньйори у вишуканому одязі і бідні французькі менестрелі – усі вони користувались інструментами, подібними до сучасної української бандури.

Тож українці мають усі підстави доводити, що до популяризації бандури мають безпосереднє відношення. Історики оперують численними свідченнями про бандуристів і кобзарів, які мандрували українськими та сусідніми землями зі своїми ... ні, не просто піснями – музичними казками, легендами, мелодійними літописами. І самі стали персонажами народних переказів, хоча донині мандрують Україною, іншими державами – як музичні посланці України.

З двійкою з них – Русланою і Володимиром ВОЙТАМИ – мені пощастило познайомитись і поспілкуватись у Києві, але зібрати їх двох на розмову було ой як складно: Руслана відкривала рік України у Грузії, Володимир записував нові мелодії у студії. Аж нарешті усі разом зійшлися і просто поговорили – про бандуру, про музику і не тільки.

Б.Костюк:

Маю знайомих у середовищі музикантів і педагогів, вони скаржаться, що вчити дитину грати на бандурі – дорого, плюс інструментів нових знайти нелегко...

В. Войт:

Власне, така проблема існує. Здається, бандури виробляють на музичних фабриках у двох – трьох містах – у Львові і Чернігові. Вони коштують недешево, тож не кожна музична школа чи родина можуть собі дозволити придбати бандуру.

Р. Войт:

Кажуть іноді, що грати на бандурі – “не престижно”, мовляв, гітара чи фортепіано – оце інша річ, оце Європа. Але я думаю, що насправді людина має полюбити народну музику, полюбити народний інструмент – і тоді все буде добре.

Б. Костюк:

А як все-таки знайти можливість і школи народними інструментами забезпечити?

В. Войт:

От Руслана Вам може розповісти, що для багатьох людей в Європі, у світі бандура – то уособлення України. Це справді наш інструмент, ніхто з наших сусідів його не має, це наша гордість. Я би сказав – наша візитівка! Мені відомо, що цього року Президент України ініціював виділення коштів на придбання народних інструментів для народних шкіл і вузів. Це хороша інвестиція у майбутнє, але цікаво, чи хтось контролює, за скільки і які саме інструменти купляються на місцях?

Б. Костюк:

Бандура як музична візитна картка України. Звучить гарно, але чи насправді це так?

Р. Войт:

Так! Де би ми з Володимиром не їхали – усюди нас надзвичайно добре приймають. Ми виступали – і перемагали! – на багатьох міжнародних конкурсах традиційної або ж народної музики. Ми гостюємо на фестивалях фольклору та етнічної музики – Литва, Канада, Польща, Туреччина. Навіть шкода, що там бандуристів не просто сприймають добре, їх виступи вважають центральними – а у нас в Україні бандуру на концертах у великих залах рідко почути можна...

Взагалі, Володимир і Руслана Войт оптимісти і переконані, що у бандуристів усе попереду. Адже допоки українські політики і дипломати проголошують євроінтеграцію – бандура давно завоювала своє місце в Європі.

Богдана Костюк, радіо "Свобода"