Текст:

***

Тлумачення культури формує власне культурну політику, вважають авторитетні європейські експерти Чарльз Лендрі і Франсуа Матарассо .У відкритих суспільствах існують віддискутовані, незалежні від політичної кон’юнктури критерії інтерпретації культурних явищ, оцінювання культурних процесів, а також – форми участі у них представників громадськості. Посттоталітарним суспільствам ці критерії доводиться виробляти майже “з нуля”. Особливістю культурної політики стали Представницькі публічні дискусії про культурну політику як новий впливовий інструмент здійснення цієї політики у 2005 – почасти 2006 роках – поруч із традиційними інструментами, такими як Закони і Постанови, ухвалені ВР України, Укази і Розпорядження Президента України, Розпорядження Кабміну, діяльність Міністерства культури і туризму (до квітня 2005 р. – культури і мистецтв). Для суспільства та його активної частини – це стало обнадійливим сигналом, у культуртрегерів з’явилася віра у можливість змін – до 2005 року у культурно-мистецькому середовищі панував цілковитий скепсис щодо можливості цивілізовано вплинути на прийняття системних державних рішень в сфері культури. Ще одним обнадійливим сигналом стала безпосередня участь у вирішенні проблем української культури Президента України Віктора Ющенко. Однак останній чинник, попри значні можливості, привніс у культурну політику також ризики волюнтаристичних підходів і, відтак, – гальмування процесів пострадянських трансформацій у культурній сфері. Центральною зоною ризику став вплив інституту істеблішменту на рішення глави держави – в тому числі – оформленні у вигляді Указів і Розпоряджень. Внаслідок цього набрали силу реверсивні тенденції в культурній сфері – аж до реставрації окремих норм, процедур, риторики і дискурсу дотрансформаційного, тобто авторитарного періоду.

Серед найрезонантніших ініціатив культурно-мистецького середовища (які у часі приурочені до формування Кабміну): круглий стіл “Політика в галузі культури: партнерство художнього співтовариства й держави”, організований Сергієм Проскурнею 4 лютого 2005 р. в агенції «УКРІНФОРМ»), круглий стіл “Як узгодити комерційні інтереси з потребами національної культури”, ініційований художньою радою Національного університету “Києво-Могилянська академія” і проведений її ректором, В’ячеславом Брюховецьким 8 лютого 2005 р.) та культурологічний салон “Естетична свідомість в Україні – час вибору”, що відбувся 12 лютого у Центрі сучасного мистецтва “Дах” за ініціативи Владислава Троїцького.

Учасниками дискусій напрацьовано значний обсяг рекомендацій, суть яких зводилася до того, що культурна галузь потребує кардинальних реформ, зокрема – методологічних. Щоправда, якість рекомендацій і побажань була доволі неоднорідною, систематизований та консолідований текст з’явився лише за підсумками круглого столу “Політика в галузі культури: партнерство художнього співтовариства й держави”. Його учасники сформулювали чотири головних принципи, на яких має ґрунтуватися діяльність головного культурного відомства країни: відкритість, конкурентність, громадський контроль, гласність і прозорість, що передбачає політику рівних можливостей для усіх митців, незалежно від форм власності.

28 листопада 2005 на виконання Указу Президента України № 1276/2005 “Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики” у Києві відбулися Перші Президентські слухання “Виклики, породжені свободою”. Проблеми культурної сфери було озвучено у доповіді письменниці Оксани Забужко та співдоповіді віце-прем’єр міністра з гуманітарних і соціальних питань Вячеслава Кириленка. Вкотре було наголошено та тому, що за роки незалежності Україна так і не виробила послідовної гуманітарної політики – ні інформаційної, ні культурної. Всі успіхи українців у цій сфері робилося не завдяки, а всупереч державі, “в режимі самодіяльних “партизанських ініціатив” – як висловилася доповідачка. Відповідно, питання підтримки недержавного сектору культури було запропоновано визнати одним із пріоритетів здійснення культурної політики в Україні. Особливо це стосується участі творчих діячів у представницьких міжнародних акціях, якості мистецького наповнення іміджевих акцій держави.

Упродовж 2005 року на культуру покладалися значні надії передусім щодо закріплення позитивного іміджу України, сформованого помаранчевою революцією, суспільство чекало від інтелектуалів осмислення нового історичного періоду. Натомість експерти зауважили непрозору і недалекоглядну процедуру визначення офіційного експонента України і формату експозиції на Венеційському бієнале – 2005, здійснену МКТ. Офіційна делегація, яка вирушила до Венеції за кошти держбюджету, складалася майже повністю з керівного апарату МКТ, натомість мистецтвознавці, арт-критики, журналісти навіть не були акредитовані на бієнале. У результаті широка аудиторія поціновувачів мистецтва в Україні не змогла отримати достатньої інформації про цю важливу мистецьку подію.

Що ж до участі України у міжнародних програмах, зокрема проектах Ради Європи, які передбачають певну технічну допомогу, то можливості нашої держави суттєво обмежені відсутністю з українського боку Національного звіту про стан культури. Необхідність складання такого документа зафіксована в офіційних зобов’язаннях, які взяла на себе наша держава при вступі до Ради Європи 1995 року. На сьогодні Україна залишається єдиною країною РЄ, яка не надала Національного звіту про стан культури.
Оптимальний шлях розв’язання зазначених проблем полягає в інституалізації впливу культурно-мистецького середовища на формування культурної політики держави через постійний фаховий моніторинг реалізації культурної політики поширення інтенсивних діалогійних практик як-от семінари, наради експертів, дискусії в медіа-просторі. Однак впродовж першої половини 2006 року жодної помітної акції схожого формату, як і організаційних кроків, не відбулося.

Значну увагу питанням культури у 2005 році приділила Верховна Рада України. Загалом з січня 2005 до травня 2006 було ухвалено двадцять дві Постанови і сім Законів, які різною мірою стосувалися функціонування культурної сфери. Найсуттєвішою подією стало ухвалення Закону України “Про Концепцію державної політики в галузі культури на 2005-2007 роки” № 2460-ІV від 3.03.2005 р. Текст концепції підготовлено за активної участі експертно-аналітичної групи при комітеті Верховної Ради з питань культури і духовності. Цей документ відкриває перспективу впорядкування законодавства в галузі культури, яке на сьогодні є суперечливим і таким, що не відповідає реальним культурним практикам. Згодом, 20 квітня 2006 року відбулися Парламентські слухання на тему «Культурна політика в Україні: пріоритети, принципи та шляхи реалізації», де йшлося про необхідність запровадження нової, прогресивної моделі культурної політики. За підсумком слухань ВР ухвалила Постанову № 2680-IV від 21.06.2005 “Про Рекомендації Парламентських слухань «Культурна політика в Україні: пріоритети, принципи та шляхи реалізації». Зокрема, Кабінету Міністрів України рекомендовано розробити План заходів з виконання Закону України «Про Концепцію державної політики в галузі культури на 2005-2007 роки», а також запровадити критерії оцінювання досягнутих результатів.

Але позитивний трансформаційний потенціал цього документу не спрацював і майже не позначається на практичній діяльності органів виконавчої влади. Згаданий у Постанові план заходів Кабінетом Міністрів ухвалено лише 7 березня 2006 р. – Розпорядження № 126-р. Низка положень цього документу і по нині не виконана. Зокрема йдеться розробку державних соціальних стандартів надання населенню послуг у сфері культури, про проведення “круглих столів”, семінарів в ході яких відбувалося б напрацювання механізмів впровадження нової моделі культурної політики.

Рекомендації, адресовані Президентові України – “створити дорадчий орган з представників української інтелігенції… для сприяння у вирішенні стратегічно важливих питань та окремих конфліктних ситуацій у галузі культури” – знайшли втілення в Указі глави держави № 1647/2005 від 24.05.2005 «Про першочергові заходи щодо збагачення та розвитку культури і духовності українського суспільства». Цим документом створено Національну ради з питань культури і духовності при Президентові України: “консультативно-дорадчий орган, основні завдання якого полягають у розробці пропозицій з питань формування та реалізації державної політики у сфері культури і духовності, сприяння відродженню самобутності українського народу, участь у підготовці законопроектів, указів Президента, інших нормативно-правових актів, пов’язаних з розвитком культури і духовності в державі”. Очолив Раду академік НАН України Микола Жулинський. До складу Ради входять Маркіян Лубківський, керівник Головної служби гуманітарної політики, Володимир Гришко, радник Президента, В’ячеслав Кириленко, віце-прем’єр-міністр, Ігор Ліховий, міністр культури та туризму, Василь Вовкун, заслужений діяч мистецтв, письменниці Ліна Костенко та Оксана Забужко, академік Іван Дзюба, філософ Мирослав Попович, композитор Євген Станкович, режисер Сергій Проскурня, диригент Донецького державного театру опери і балету Василь Василенко (та інші – всього 35 осіб).

Сам факт створення при Президентові України Національної ради з питань культури і духовності, безперечно, свідчить про те, що культурна політика нарешті увійшла до сфери стратегічних пріоритетів державної політики. Однак процедура створення такого представницького органу, його склад, стиль висловлювань речників, винесені на порядок денний програми і проекти документів викликають певні застереження.

Рада має статус громадської організації з консультативними функціями, однак її було створено Указом глави держави. У положенні про Раду не прописано механізму ротації її членів. Періодичне і зрозуміле культурно-мистецькій громадськості оновлення складу цього консультативно-дорадчого органу маже забезпечити демократизм ухвалення рішень, зробить Раду виразником усіх без винятку суб’єктів і груп інтересів культурного процесу України. В противному разі дії Ради спричинятимуть посилення антагонізму у без того конфліктному культурно-мистецькому середовищі.

Більшість членів Ради є представниками влади або істеблішменту. Зокрема, йдеться про народних депутатів: Леся Танюка, Павла Мовчана, Володимира Яворівського; віце-прем’єра Вячеслава Кириленка, міністра культури і туризму Ігоря Ліхового, заступника глави Секретаріату Президента Івана Васюника, Маркіяна Лубківського. Представники ж інтересів “культурно-мистецької спільноти” або очолюють національні спілки (Володимир Чепелик, той же Володимир Яворівський, Євген Шевченко), або є директорами державних установ (Анатолій Мельник, Василь Василенко, Борис Возницький та ін.). Помітно слабким є представництво у Раді недержавних структур, громадських об’єднань, незалежних експертів. Позитивною ознакою можна вважати запрошення для участі у роботі Ради Ліни Костенко та Івана Дзюби, Оксани Забужко та Юрія Андруховича, Ярослава Грицака і Сергія Проскурні. Однак викликає занепокоєння відсутність представників молодого покоління, сформованого у нових соціальних, політичних, економічних реаліях, з відповідним рівнем освіти, які є виразниками нового сучасного світогляду. Відтак уся генерація позбавляється важелів впливу на формування культурної політики.
Головним документом, який обговорювався на всіх засіданнях Ради від моменту її створення, є проект загальнодержавної Програми дій щодо збагачення та розвитку культури й духовності українського суспільства (підготовка якої доручена МКТ за участі Центру культурних досліджень). Розробники програми постулюють системний, стратегічний й інструменталізований підхід до здійснення культурної політики держави. Справді, сам факт схожих розробок є помітним поступом у налагодженні державного культурного менеджменту, однак зміст та формат документу на сьогодні далекий від оптимального.

1. Програма переобтяжена квазіідеологічними функціями, у змісті документу недостатньо враховано положення Концепції державної політики в галузі культури, зокрема Статті 1: «Довгострокова програма культурного розвитку України має тісно пов'язуватися з контекстом світового розуміння ролі і призначення культури у XXI столітті, зокрема виходити з того, що: сталий розвиток і розвиток культури є взаємопов'язаними процесами; головною метою розвитку людства є суспільна і культурна самореалізація особистості; доступ до культурних цінностей та участь у культурному житті є фундаментальним правом людини». Натомість у Програмі, запропонованій Нацрадою, у преамбулі наголошено на формуванні «виразної національної свідомості наших співгромадян».

2. Розробка і прописування конкретних завдань Програми здійснюється «всліпу», без такої необхідної процедури, як складання мапи культурних ресурсів і оцінки ефективності державних програм у галузі культури, затверджених у попередній період. Також для цілісного бачення культурних процесів бракує ґрунтовних соціологічних досліджень запитів і культурних потреб громадян України. Відтак, документ вже на початковій стадії втрачає зв’язок з реальністю.

3. Суттєвою перешкодою на шляху реалізації Програми розвитку культури – навіть за умов її удосконалення і доопрацювання – є неефективність чинних схем і способів державного адміністрування у галузі культури, які залишаються надміру централізованими і забюрократизованими; консерватизм мислення як держслужбовців, відповідальних за реалізацію культурної політики, так і переважної більшості працівників закладів культури; нарешті моральна і фізична зношеність основних фондів так званої «базової мережі закладів культури». Тобто, йдеться про заклади, які перебувають у підпорядкуванні Міністерства культури і туризму.

4. Досить великий об’єм зафіксованих у Програмі цілей і завдань нівелює значення тих позицій, які на даному етапі є невідкладними і першочерговими.

Оперативне управління базовою мережею закладів культури і централізований розподіл між ними коштів держбюджету, як і у попередні роки, становив основну функцію Міністерства культури і туризму. Однією із головних проблем тут залишається недостатній обсяг фінансування. Попри те, що у 2005 порівняно з 2004 роком бюджет МКТ зріс практично у півтора рази, з 360 млн. грн. – до 532 млн. грн. цей показник не виходить за межі 1% ВВП у зведеному держбюджеті при оптимальному рівні видатків на рівні 2 % від ВВП. Однак і фактично отримані відомством кошти у низці випадків витрачаються неефективно, зокрема це стосується механізму закупівлі книжок для бібліотечних фондів, видатків на державні програми і централізовані заходи.

У 2005 році розпочато процес реорганізації Міністерства. У зв’язку з чим був підготовлений проект Указу Президента України “Про Положення про Міністерство культури і туризму” (підписаний Президентом України 02.12.2005р., № 1688), а також проекти наступних актів Кабінету Міністрів України: Постанови Кабінету Міністрів України про утворення Державної служби з питань національної культурної спадщини (затверджено 26.05.2005 р. № 382); Постанови Кабінету Міністрів України про утворення Державної служби кінематографії (від 22.11.2005 р. № 1111); Постанови Кабінету Міністрів України про утворення Державної служби туризму і курортів (від 12.07.2005р. № 564); Постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження порядку створення і ведення Державного реєстру культурних цінностей”; Постанови Кабінету Міністрів України “Про внесення змін до Порядку проведення державної експертизи культурних цінностей”; Постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку формування, розміщення, фінансування і виконання державного замовлення у галузі кінематографії”. Однак станом на червень 2006 року реорганізаційні заходи залишають переважно косметичними і не дають очікуваних суспільством результатів.

На базі МКТ впродовж 2005-2006 років триває законодавча робота. Фахівцями Міністерства і наукових установ галузі підготовлено такі законопроекти: «Про внесення змін до Закону України “Про гастрольні заходи в Україні»; «Про культуру»; «Про меценатство»; «Про внесення змін до статті 250 Митного кодексу України»; «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо розвитку національного заповідника “Хортиця”)». Ключовими у цьому переліку є проекти законів «Про культуру» і «Про меценатство». Суттєвим недоліком є те, що до роботи над згаданими законопроектами дуже мало залучено представників недержавного сектору культури, не проводиться публічних обговорень. Позатим зміст документу станом на червень 2006 р. є далеким від оптимального.

Розробники проекту Закону України “Про культуру”, “основним засобом задоволення у реалізації права громадян на доступ до культурних цінностей і культурних благ” вважають знову ж таки базову мережу закладів культури. У проекті закону не враховано, що ці заклади через різні причини не спроможні сповна задовольнити культурні потреби громадян. Адже, як свідчить соціологія, дозвіллєві практики пересічного українця доволі слабко пов’язані з традиційними закладами культури.

-	2000	2001	2002	2003	2004	2005
екскурсійна подорож	1,7	1,7	1,1	0,8	0,4	1,3
відвідування кінотеатру	1,4	2,5	2,0	1,8	2,7	3,4
відвідування театрів, концертів, музеїв, художніх виставок	4,1	3,4	3,7	1,9	2,2	2,9
відвідування бібліотек	5,9	6,5	5,8	5,8	4,9	5,5
відвідування курсів, гуртків, студій	2,0	1,7	1,6	0,9	1,6	1,3
заняття з комп’ютером	5,4	8,4	5,3	7,6	7,4	10,8
перегляд телепередач	86,5	87,0	76,5	80,7	83,3	86,4

Крім того, у законопроекті відсутні такі ключові поняття, як культурні традиції, культурні ресурси, культурні індустрії, культурний капітал, культурний менеджмент, ринок культурних продуктів і послуг. На жаль, відсутні. В аналітичному звіті МКТ за 2005 р. немає пропозиції і щодо адаптації суб’єктів культурного простору (виробників культурного продукту) до існування у конкурентному світі, відповідно не враховано їхні пропозиції щодо відповідних законопроектів.

На якості проекту Закону України “Про культуру» позначається відсутність консолідованих і задокументованих відповідей на низку ключових запитань: про критерії та принципи, за якими варто здійснювати оцінку культурних процесів; про межу між культурою і бізнесом (зокрема: шоу- і арт-бізнесом), про «демаркаційну» лінію між політикою і культурою; про різницю між культурною політикою і культурним плануванням. Остання, на думку британської дослідниці Ліа Ґіларді, є внутрішньо демократичнішою, порівняно з традиційною культурною політикою, такою, що “більше розуміє реалії культурного розмаїття і більше усвідомлює нематеріальні цінності культурно-історичної спадщини”. Вважається, що “культурне планування – це спосіб, що дозволяє політичним керівникам стратегічно підходити до використання місцевих культурних ресурсів”.

Отже, головне завдання гуманітарного блоку уряду та відповідних комітетів Верховної Ради України на наступний післявиборчий період є вибір евристичного, випереджального сценарію розгортання культурних процесів, пришвидшення трансформаційних процесів, подоланні пострадянських синдромів у здійсненні культурної політики. Це передбачає розв’язання низки поточних завдань:

• Переорієнтація зусиль на підтримку культурного багатоманіття, зокрема – врахування специфіки усталених культурних ландшафтів
  
• Здійснення масштабного дослідження стану та якості культурних ресурсів України, що передбачає складання т. зв. “мапи культурних ресурсів”.
  
• Розробка механізму підтримки творчих ініціатив на місцевому рівні,
  
• Запровадження політики заохочення щодо створення кластерів культурних індустрій.
• пункт 2
  
• Доцільним є заснування спеціального фонду культурного розвитку, в якому можна буде акумулювати кошти саме для модернізації галузі і запровадження інноваційних методів адміністрування.
  
• Довгострокові стратегії економічного розвитку мають бути націлені на збільшення частки культурного продукту (наприклад, у країнах ЄС майже 30 % до бюджету становлять надходження від реалізації культурного продукту).
  
• Запровадження протекціоністського податкового режиму для вітчизняних культурних індустрій.
  
• Розвиток аналітично-інформаційної підтримки творчих проектів, як вкрай необхідну теоретичну базу актуального самоусвідомлення людини у культурі.
  

1 Лендрі Ч. Монтарассо Ф. У пошуках рівноваги: двадцять одна дилема культурної політики. – К.: Британська Рада в Україні, 2006. – С.6

Микола Скиба, ст. консультант відділу етнополітики, Національний Інститут стратегічних досліджень