„Наталка Полтавка” на бандурі, або ...


Уже півроку кияни та гості міста мають змогу дивитися у Національній опері України оновлену постановку класичної української опери М.Лисенка „Наталка Полтавка”, хрестоматійно відому кожному українцеві. Які зміни необхідні були для відомої вистави, що завжди тримає аншлаги як за рахунок своєї, так і приїжджої публіки? Молодий диригент Кирило Карабіц зважується на модернізацію – вводить до симфонічного оркестру народний інструмент – бандуру. „Тріо Романа Гриньківа” – виконавці партії бандури, надзвичайно заповзяті молоді люди, які впевнено доводять, що бандура не просто народний інструмент, вона може виграшно звучати в оркестрі, зайнявши своє органічне місце на рівні зі скрипкою.


„Наталка Полтавка” на бандурі, або Чому у Національному оперному театрі немає національних інструментів?

Уже півроку кияни та гості міста мають змогу дивитися у Національній опері України оновлену постановку класичної української опери М.Лисенка „Наталка Полтавка”, хрестоматійно відому кожному українцеві. Які зміни необхідні були для відомої вистави, що завжди тримає аншлаги як за рахунок своєї, так і приїжджої публіки? Молодий диригент Кирило Карабіц зважується на модернізацію – вводить до симфонічного оркестру народний інструмент – бандуру. „Тріо Романа Гриньківа” – виконавці партії бандури, надзвичайно заповзяті молоді люди, які впевнено доводять, що бандура не просто народний інструмент, вона може виграшно звучати в оркестрі, зайнявши своє органічне місце на рівні зі скрипкою.


Якою на сьогодні має бути українська опера, які у неї шанси на розвиток, і чи матимуть там місце народні інструменти? Своєю точкою зору на розвиток сучасної української опери, а також творчими мріями люб’язно поділилися музиканти „Тріо Романа Гриньківа” – Роман Гриньків, Катерина Троценко та Наталія Голуб, головний режисер Національної опери України Дмитро Гнатюк та диригент Кирило Карабіц.












„Тріо Романа Гриньківа” (назва народилася під час розмови). Двоє тендітних дівчат, Катерина і Наталка та їхній викладач.



Роман – відкритий, щирий, ентузіаст, викладає гру на бандурі у Київській консерваторії, займається музикою з дітьми президента України, власноруч виготовляє бандури.


Катерина (справа)– цілеспрямована, творча, шукає незвичних ходів у царині музики, глибокий дослідник, професійно створює партії для бандури, ставиться до інструменту, як до власної дитини.


Наталка (зліва)– студентка консерваторії, з родини медиків, артистка з народження, бачить себе сучасною бандуристкою на великій сцені, ставиться до інструменту, як до власної дитини.

Кор:– Як у Вас виникло бажання ввести бандуру до оперного театру?


Роман: – Бажання ввести сучасну бандуру до оперного театру виникло у нас невипадково. В Україні воно бере свій початок ще від періоду М.Лисенка: вже тоді були намагання ввести інструмент у симфонічний оркестр, але на той час не було зроблено сучасної моделі бандури, яка б повноцінно зайняла своє місце у театрі.Тому наше прагнення – такий собі часовий ланцюжок, який тягнеться ще з минулого століття. На мою думку, у Національній опері мають бути присутні національні інструменти, але не як національна прикраса чи бутафорія. Адже на багатьох українських сценах не раз використовували вирізану з фанери бандурку, яку герой носить на плечі: вона виступає лише як картинка, а сам бандурний тембр виконує арфа. Бандура, поряд з народними інструментами інших народів (скажімо, німців чи росіян), пройшла довший шлях розвитку, тому й претендує на більше. Так, російські гуслі мають всього 16 струн, а бандура – 64!


Катя: – В Україні давно уже склалася традиція вживати бандуру в оркестрах народних інструментів, де вона не дуже рельєфно звучить серед щипкових інструментів. А у симфонічному оркестрі навпаки – дуже виграшно і водночас комфортно, а за тембром добре збігається із скрипками. Кожна нотка звучить на весь зал, і це нам дуже подобається.

Кор:– То ви вважаєте, що на бандурі можна зіграти будь-яку класичну музику?


Роман: – Зараз час, коли розвивається не лише сам інструмент, а розвиваються його виконавські можливості. Тепер на бандурі ми можемо зіграти будь-яку музику вільно! Колись, щоб зіграти класику, потрібен був рік (це так само, як на одній нозі пройтися на канаті!). І за таке виконання артисту табакерку виносили, і були дуже подивовані з такої майстерності. Тепер ми на класиці виховуємося. Наприклад, Катя твори Баха виконує на бандурі! У цьому її козирна карта. Але це її проект, про який ми поки помовчимо. Вона – такий собі кротик, який постійно копає в архівах, досліджує, вона грамотно створює партії, виводячи бандуру на рівень із скрипкою.

Катя: – Бандури, на яких ми граємо, модернізовані, осучаснені. Роман переробив і удосконалив наші з Наталкою інструменти, а собі повністю зробив нову. Ці бандури удосконалені саме для того, щоб виконувати класичну музику. Їх можна назвати класичними бандурами, що найбільш природно підходять для академічного струнного оркестру.


Кор:– Чи практикують такі вистави у Європі?


Катя: – У Європі це уже давно стало практикою. Наприклад, валторна давно є складовою симфонічного оркестру, і зараз уже нікому на думку не спадає запитати, що цей інструмент там робить. Якщо ми зможемо продовжити розпочату нами справу, то настане час, коли бандура буде органічно співіснувати серед інших інструментів оркестру.


–Що необхідно, аби ввести партію бандури у виставу?

Катя: – Основна проблема – в необхідності партій бандури у партитурі. Адже ніхто не хоче заглиблюватися по-новому у музичну структуру, перекроювати готовий матеріал для введення додаткового інструменту. Усім потрібні уже готові ноти. Я взяла це завдання на себе, бо під час навчання у консерваторії цим займалася. Але так само важливими є не лише ноти, а й створення емоційного музичного образу. Я хочу, щоб це була не просто партія бандури в оркестрі, а щоб був її окремий, довершений образ.

Кор:– Як публіка сприйняла виставу, а власне, ваші музичні інновації?


Роман: – Прем’єра опери „Наталка Полтавка” за нашої участі відбулася у кінці грудня. Людей найшло багато, і це було для нас подарунком: адже у киян існує традиція перед Новим роком родиною ходити на „Лускунчика”. А тут – „Наталка Полтавка”, і у публіки було природне упередження, що знову нафталіном запахло. Але ми зуміли отримати її прихильність, і на наступні концерти були викуплені всі квитки. Бандура у виставі була настільки органічною, вона не лише освіжила, але й зробила „Наталку Полтавку” більш українською оперою. Експеримент вдався. У нас було багато відгуків, хорошої критики. І диригент теж був задоволений.


Наталка: – У нас уже є перші автографи. На виставі відчувається дух патріотичного інструменту. Звичайно, для мене, як для студентки, це подія у житті, звичайно, дуже престижно. І хочеться бачити глядачів знову і знову.

Кор:– Завдяки чому ви перемогли?


Роман: – Як ми перемогли? Завдяки диригенту. Молодий Кирило Карабіц, який тільки-но повернувся з-за кордону, де має неабиякий успіх, виявив бажання диригувати українською оперою. І у нас його мали б вітати хлібом-сіллю, а йому дали найгіршу, вкрай заїжджену виставу – „Наталку Полтавку”, вважаючи її навіть не оперою, а водевілем. Але результат перевершив очікування: Кирило зробив із опери цукерку. І такий карт-бланш – перший крок в українську оперу. І я вважаю, що такі інновації потрібні, бо все-таки опера застоюється. Але „зеленої дороги” нам поки немає. Керівництво Національної опери каже не поспішати, вважаючи, що ще не час, адже сама опера відстоювалася віками, тож треба зачекати і нам.


Кор:– Як Вас сприйняв сам оркестр Національної опери, адже це єдиний організм, якому не легко трансформуватися під зміни?


Роман: – Нас дуже тепло сприйняли, як музикантів. І дуже допомагали: приносили пульти, стільці (що взагалі не випадає музикантам!), запитували, чи нам комфортно, зручно. Адже якщо виставу сприйме лише глядач, це ще не все, бо публіка йде в оперу відпочити. Важливою є думка музикантів. Були у нас і веселі ситуації. Наприклад, якось на репетиції я пожартував, що скоро в оркестрі усі скрипки, як одноголосний інструмент, замінять на бандури. А тут диригент К. Карабіц прийшов і каже: „Щось забагато скрипок, давайте трохи приберемо” – і залишив лише половину. Усі з оркестру відразу глянули на мене із здивуванням: може, він і правду казав...

Кор:– Чи достатньо в оркестрі було лише Ваших бандур?


Роман: – Три бандури в оркестрі – достатньо, сюди не треба запускати відразу капелу бандуристів. Три – це той максимум, коли ми можемо повністю заповнити простір, який вимагається від цього інструмента.


Кор:– У яких ще виставах бачите себе надалі? Це тільки українські вистави?


Роман: – „Наталка Полтавка” – це та українська класика, з якою можна виходити в Європу. Бо коли ми захочемо українізувати європейську класику, на мою думку, це буде не зовсім правильно, хоча П.І.Чайковський використовував елементи народного, наприклад, у балетах, де багато українських інтонацій. І це було створено як вдячність землі, що народила такого композитора. А з іншого боку, це для нас маленький натяк, як вивести українську культуру на рівень європейської.
Європейці, які приїздять до нас в гості, не дуже радо ходять на такі опери, як „Аїда”, їх, безумовно, більше приваблює наше національне. І у цьому плані „Наталка Полтавка” є „їздовим коником”. Це і добре, і ні водночас. Добре, бо є попит, а ні, бо не розвивається опера: на таких „заїжджених” темах музиканти навіть не зазирають в ноти.


Та „Наталка Полтавка” – це лише початок. Є ще „Тарас Бульба”, „Запорожець за Дунаєм”, інші українські опери. А „Аїда”?! Її теж на бандурі зіграти можна. А скільки балетів! До речі, ідею з „Аїдою” нам підказали в оркестрі Національної опери.


Кор:– На вашу думку, чому молодь мало цікавиться бандурою?


Роман: – По-перше, через недостатність уваги з боку мас-медіа, а по-друге, артисти, студенти консерваторії варяться здебільшого у своєму просторі, і, по суті, грають для своїх стін. Як вихід я бачу, наприклад, бандуру на кожному фестивалі „Країна мрій” О.Скрипки, де вона була б невід’ємною частиною програми, але не голого фольклору, а повноцінної модернізованої компоненти сучасної музики. Тоді, я думаю, так гостро такого питання не виникало б. До того ж, і політика потовклася своїми ногами на цьому інструменті. Я зараз усіма силами намагаюся захистити бандуру, не дозволити, щоб політики використовували його як частину певної політичної програми і ділили на „нашу” і „ не „нашу”. Можливо, ще зараз багатьох сучасних бандуристів українські політики не знають, і я у цьому вбачаю захист Божий. І те, що цей жанр поки не розтриньканий, має великий плюс. У всьому світі, і у нас, зараз існує потяг до стилізованих жанрів, де переплітається і джаз, і поп, і рок музика. Та це не значить, що це має бути рок на бандурі. Зовсім ні. Я хочу сказати, що елементи національного зараз вітаються, підхоплюються у загальній тенденції глобалізації культури. Одна сильно підгодована жанрова музика виїдає собою інші. Привернути молодь до бандури – це подати її у сучасному вигляді, а не використовувати лише як супровід реалістичного відтворення національних реалій.


Наприклад, Наталка – артистка з народження, хоча з родини медиків. Батьки не заперечували проти її бажання віддатися музиці. Але, як і кожна молода дівчина, вона хоче бути сучасною, хоче виглядати справжньою артисткою, не декорованою у стилізований український одяг. Вона хоче бути королевою сцени. З бандурою. І це її бажання треба сприйняти, як бажання молоді. Бо не всім треба ставати поп-співачками, щоб задекларувати свою сучасність. І також чудово, що молодь, така як Наталка, хоче грати в оркестрах, де на сьогодні переважають пенсіонери, і що вже стало традицією. Молоді уже не хочуть сидіти в оркестровій ямі, а прагнуть виділятися, сидіти на сцені. Зараз, до речі, дуже популярно, коли оркестр сидить на сцені перед глядачами, а оперні співаки співають, як на концерті. Та це не просто мода, а стиль в оперному мистецтві.


Катя: – Молодь можна поділити на 2 групи. Перша – яку треба переконувати, що сучасна бандура – не народний інструмент, і така, як ми, яких переконувати не треба. Це розуміння для нас природне, воно уже з нами зрослося. Нам треба лише можливості представити себе, вийти у люди. І на це потрібна підтримка.

Роман: – Але підтримка від людей, які розуміють музику і які б не переборщили у її однобокому пропагуванні. Аби не сталося так, що куди не плюнь, там бандурист, треба цього чи ні. Потрібно витримати тонку грань, аби не нав’язати чогось через край і потім не спіткнутися об те, чого ти начебто так хотів.


Кор:–Ваші мрії?


Роман: – Ми справді можемо зробити бандурні партії якісними. Тому наступним нашим кроком є ініціювати створення нових українських опер, які б не доводилося перекроювати, а які б відразу писалися з урахуванням бандури в оркестрі. Ніхто не ставить запитання, чому у Національному оперному театрі немає національних інструментів? Ми готові працювати з будь-яким сучасним композитором, який захотів би більше пізнати класичну бандуру.

Катя: – Ми хотіли б співпрацювати також з іншими оперними театрами України. Ми все робимо самі від початку до кінця: від аранжування до набору нот. Ми відкриті до пропозицій. Зробимо все пафосно і гарно, як приємний подарунок. Навіть якщо сам театр не буде потребувати нас і наших нот, ми просто можемо підказати ідею введення бандури до симфонічного оркестру.

Роман: – Ми уже брали участь у „Країні мрій”, але хочеться, щоб це було не лише раз, щоб на сцені цього фестивалю бандура була представлена самодостатньо. На сьогодні для нас немає сучасної сцени. Палац „Україна” не підходить, бо для бандури необхідне особливе приготування і звуку, і світла, тому наші виступи можуть поламати підготовлену для інших учасників сценічну структуру. Але все це я бачу не просто як проблему, а як таку, що має вирішення. Колись люди за таке життя віддавали, щоб грати те, що хочеш. А зараз настав такий час, що лише бери і роби. Це не застій культури, просто ми поникалися у свої замки, з піску зроблені, політали у мріях, а тепер справді розвиваємося, і дуже швидко. Адже щоб таким займатися, як ми, скажімо, у Канаді треба бути або мільйонером, або божевільним. А у нас можна зануритися у те, що хочеш і копатися доти, доки тобі треба. І у цьому ти справді розвиваєшся. Тамтешні музиканти, наприклад, поняття не мають, з чого складається їхній інструмент. А не так, як Катя чи Наталя, які розбирають свої бандури, а потім збирають, як їм треба. І ставляться тоді до них, як до своїх дітей, з любов’ю і ніжністю.

Дмитро Гнатюк


Головний режисер Національної опери України, фундаментальний, класичний, борець за українські опери та опери українською, боляче сприймає модерні постановки. Вважає, що на сьогодні проблем, як таких, у Національній опері немає.


Кор: - У чому нове трактування „Наталки Полтавки” молодого диригента К.Карабіца?


Дмитро Гнатюк: – Кирило Карабіц знайшов у „Наталці Полтавці” певний нюанс, багато нового, і особливо, що мені подобається – темпоритм вистави. Адже вистава давня, і мене завжди хвилювали у ній темпи.


Кор:– Ваша думка щодо того, що у виставі використано партію бандури.

Дмитро Гнатюк: – Добре, коли у виставі є народність, тоді там підходить бандура. Окрім „Наталки Полтавки”, бандуру можна ще використати у „Тарасі Бульбі”, там є чудовий уривок, де цей інструмент виглядав би досить природно. А ось в опері „Запорожець за Дунаєм”, думаю, ні. Адже твір написаний у дусі Моцарта, а її автор, Гулак-Артемовський, вчився з ним в одній академії. Хоча у виставі все українське: музика, мелодика, ритми.
Проте зараз у нас зневажають бандуру. Один сучасний диригент навіть висловився, що повикидає ті сковорідки за вікно. Це треба любити. Добре, що трапився такий Кирило Карабіц, який дав можливість влитися бандурі до оркестру.

Кор:– Що вас найбільше турбує зараз у питанні оперного театру?

Дмитро Гнатюк: – На сьогодні у Національній опері дуже мало українських вистав. Окрім „Наталки Полтавки”, яка, до речі завжди відбувається із 100% заповненням залу, ще йдуть „Тарас Бульба” і „Запорожець за Дунаєм”. За останніх 5 років не поставлено жодної нової української вистави! Але ми зараз уже дійшли до тієї межі, коли питання про народження нових українських вистав неодмінно постане. Відлучили від українських спектаклів українців. І це пов’язано з невіглаством.
А ще мене турбує питання української мови у виставах, адже ліквідували українську мову, і тепер усі опери йдуть мовами оригіналу. Я проти цього. Не повинна Національна опера служити чужій культурі. Наш народ хоче слухати опери своєю мовою, і він заслужив мати свою оперу. Я не заперечую проти вистав мовою оригіналу. Це можуть бути 2-3 західноєвропейські опери і 2 російські. Наприклад, є опери Сорочинський ярмарок”, „Майська ніч”, „Князь Ігор”, які хоч і написані російською, але ж на українському матеріалі. Чому б їх не ставити українською мовою? Це – зневага, безкультур’я, коли ми недолуго співаємо чужою мовою. Адже не секрет, що співаки досить наближено відтворюють текст оригіналу, бо не знають досконало мови. Німецькою, французькою співають кепсько, італійською дещо краще. Коли ми на гастролях у Франції співали „Набукко”, там казали, що це люди зі степу приїхали.
Коли артисти співають чужою мовою, я не відчуваю, що вони живуть роллю, розкривають музичну драматургію.

Кор:– Ваше ставлення до модерну в опері?

Дмитро Гнатюк: – Нещодавно у нас відбулася прем’єра опери „Фауст”. Це – модерн, і я правду кажучи, розчарований. Там багато речей (наприклад, пологи, еротична сцена, ін.) виставлені напоказ, виведені на сцену. Це губить виставу. А на мою думку, не можна миритися з таким, навіщо на таке дивитися глядачеві, якщо у музиці це все так яскраво виведено! Я сам драматургію черпаю з оркестру. Люблю слухати оркестр і розкривати цю драматургію.

Кирило Карабіц


Молодий диригент, навчався в Австрії (аспірантура Університету музики та театрального мистецтва у Відні), Німеччині, США, мешкає у Франції, сучасний, мріє про кардинальну трансформацію української опери, вважає, що рутина у театрі все ж необхідна. В Україні буває раз у місяць.


Кор: – Ваше ставлення до інновацій у „Наталці Полтавці”?

Кирило:– Що Ви маєте на увазі?


Кор: - Введення бандури до симфонічного оркестру.

Кирило: – Це – нормальні речі. Бандури додають виставі кольору. Хоча співакам важко далося моє впровадження, бо вони звикли до усталеного ходу вистави (скільки років у незмінному вигляді йде вистава!), але це суто технічні нюанси. Півроку тривала робота над модернізацією „Наталки”, аби вивести її на інший рівень.

Взагалі хотілося б набагато більше робити. Я б переламав усі українські вистави, які зараз ідуть у Національній опері. Переоркестрував би їх. Адже, наприклад, М. Лисенко писав для публіки свого часу. Там використано українські народні пісні, але адаптовані до іншого часу. А зараз ще інший час, люди повертаються до народної пісні, тому українську музику у виставах треба модернізувати. Уявіть собі, що 50 років вона не змінювалася зовсім! І це неправильно, адже театр повинен відображати сьогодення. Залишаючи театральний академізм, треба удосконалювати вистави. Рутину зламати важко. У кожному театрі рутина є. Але це нормально, і я вважаю, що деякі речі мають залишатися рутинними.


Кор:- У яких ще виставах можна використати бандуру?

Кирило: – Я думаю, що для бандури треба писати нові твори.


Кор:- Ваші мрії?

Кирило: – У Національній опері має бути блок українських вистав, як академічних, так і з народним оркестром. І обов’язково потрібне введення народних інструментів у вистави.
Я хочу створити виставу (українська класика – найкраще), яка була б зрозуміла всім, і щоб вона залишилася у репертуарі Національної опери. Опера "Наталка Полтавка" – явище особливе: чи це драматичний театр зі співом чи опера зі словами, я ще не можу вхопити, що це. Але потрібен цілком інший склад трупи, люди, які б прийшли і перевернули все. Заново. З новим баченням. Наприклад, я бачу „Майську ніч” М.П. Мусоргського: – сюжет вистави український, і композитор українець. А там можна ввести сцени, де звучала би бандура. В Україні ще багато треба досліджувати. У нас є свої традиції, треба намагатися видобути те, що є тут.
А насамперед потрібно зробити повний перелік усіх українських вистав (в електронному вигляді) усіх композиторів, скажімо від 16 століття, які писали українські опери. Досі ніхто цього не робив. І подивитися, яка б вистава була виграшною. До речі, нещодавно віднайшли нову оперу Бортнянського у Лісабоні. Я думаю, найближчим часом зможу її отримати.


Кор:– Як бачите відродження українського репертуару у театрі?

Кирило:

– Відродження української культури я бачу лише так: відродити те, що є. Не шукати чогось нового. Відродження українського репертуару, українських тем, які треба підняти вище рівня Сердючки. Ми здатні показати речі, які можуть перестрибнути бачення нас росіянами. Тоді всі скажуть „Ого!”.
Адже що таке українська культура і Україна взагалі? В Україні склалася така ситуація, що ми ніколи не зможемо виділити у себе щось питомо наше. Ніхто не може виграти війну з Україною у цій боротьбі. Адже Україна має і те, й інше. Прокоф’єв, Мусоргський – оце і є українська музика, а не тілько Лисенко. Це те, на що Україна вплинула. У цьому її унікальність. Це країна, яка завжди на когось мала вплив, така її доля. Я за початок нового театру, пов’язаного з Україною.

Записала Оксана ОЛЕКСІВ

( categories: Інтерв’ю )