Текст:

Культурна політика в Україні: пріоритети, принципи та шляхи реалізації

Тези доповіді на парламентських слуханнях

Комітет Верховної Ради України з питань культури і духовності протягом останніх кількох років послідовно намагається реформувати культурну галузь. Ініційовані Комітетом протягом останнього часу парламентські слухання, підтримані ним ініціативи та проекти, співпраця з міжнародними експертами та участь у міжнародних обговореннях – усе це мало на меті не просто виявити локальні, поточні проблеми, а систематизувати всю проблематику галузі і розробити загальну стратегію змін.

Ми виходили з необхідності:

переосмислення ролі культури в суспільстві, яке проголосило своїми орієнтирами демократичний розвиток і ринкову економіку;

наповнення задекларованої соціальної політики та конституційних прав реальним змістом;

піднесення духовних, історичних і культурних надбань української нації до рівня визнаних цінностей у сучасному європейському та світовому контексті;

формування майбутнього української нації, спираючись на розвиток її сучасної культури та неоціненну культурну спадщину.

Одним із головних результатів наших зусиль став Закон України “Про Концепцію державної політики в галузі культури на 2005-2007 роки”. Його можна сприймати як заклик повернутися обличчям до майбутнього, визначивши основні проблеми, які необхідно розв’язати, виявивши головні недоліки, які необхідно усунути, й окресливши шлях поступу: цілі, завдання, пріоритети. Адже справедлива думка: якщо ти не визначаєш своє майбутнє, воно це зробить за тебе, або – що ще небезпечніше – за тебе це зроблять інші.

Слід наголосити на дуже важливому і багатообіцяючому фактові. Одним із перших законів, підписаних новим Президентом України Віктором Ющенком. став саме Закон про Концепція культурної політики. Тобто, про нове розуміння і нові підходи до культурної галузі, нові принципи і механізми реалізації культурної політики. Це цілковито відповідає сучасним світовим і європейським тенденціям. Невипадково, що Президент Європейської Комісії Жозе Мануель Барозо проголосив наприкінці минулого року, що зараз для Європи культура важливіша за економіку.

Але, на жаль, далі починається наша українська дійсність. Підписаний майже місяць тому Президентом України Закон про Концепцію державної політики в галузі культури залишився поза увагою і громадськості, і ЗМІ, і навіть самих діячів культури і митців. Чому? Чи не тому, що стало звичним уявлення про безсилля наших законів, а особливо законів, що стосуються культурної галузі? Постійно ми вносимо поправки в існуючі закони та розглядаємо нові законопроекти, прагнучи вплинути на становище. Але ефективність цих законів на уявній шкалі тримається міцно біля нульової позначки й ніяк не гойднеться в протилежний бік.

Декларативаність не тільки законів, а й урядових постанов, що стосуються культурної галузі – ось одна з найголовніших проблем, успадкованих нами з учорашнього дня. Для розв’язання її потрібні нові ефективні механізми. До таких механізмів належить постійний фаховий і громадський моніторинг реалізації культурної політики. А також публічна оцінка намічених і досягнутих результатів. Публічне обговорення культурних проблем і широке висвітлення їх засобами інформації. Особливо телебаченням, якому бракує не тільки окремого каналу “Культура”, а й загалом культурного спрямування.

Світ навколо змінюється дуже швидко. А ми наче спимо і не бажаємо цього помічати. Змінюється структура і зміст культурних продуктів і послуг. Це вимагає зміни структури виробництва цих продуктів і послуг, тобто зміни творчого процесу, а також зміни структури управління, або менеджменту. На жаль, протягом двох місяців діяльності нове Міністерство культури і мистецтв наступає на залишені колишнім керівництвом – умисно чи несвідомо – ті самі граблі: проблеми розглядаються роздрібнено, за старими схемами. Все зводиться до буденної колотнечі, швидкого реагування на гострі питання, що ростуть і будуть рости надалі, мов гриби після дощу, концентрації на окремих подіях, за якими не видно лісу.

Натомість завдання – мабуть найважливіше – полягає в тому, щоб переламати існуючу загальну ситуацію. Для цього потрібна нова цільова модель політики в галузі культури. Нове вино, що його навряд чи витримають старі міхи.

Державна політика в галузі культури – це виконання зобов’язань держави перед своїми громадянами, населенням. Які це зобов’язання? Чи виконує їх держава? Як можна це виміряти? Порівнявши, скільки було культурних пам’яток на початку дев’яностих, і скільки їх лишилося незруйнованими на сьогодні? А скільки було реставровано? А скільки було повернуто в нашу свідомість, додано до нашої гордості як українців? А скільки втрачено? А біблотеки, а клуби, а музеї... Чим вимірювати зобов’язання держави та ефективність її політики?

Кількістю установ та закладів? Витраченими на їх утримання коштами? Безперечно, що цього не просто замало, це веде в глухий кут. Настав час відійти від кількісних показників до показників якості та ефективності культурних послуг. Саме тому наріжним каменем нової моделі культурної політики мають стати визначені стандарти соціальних послуг у галузі культури, що гарантуються державою. Зростання обсягу цих послуг свідчитиме про зростання добробуту нації.

У такій моделі культурні заклади та установи є виконавцями державних зобов’язань у галузі культури, а отже, показниками їхньої діяльності має бути ефективність та якість наданих послуг. Дивно, скажімо, в медицині, хвалитися збільшенням кількості медичних установ на фоні погіршення стану здоров’я людей і зростанням смертності. А в культурі – хіба не так?

Однозначно, треба збільшити фінансування на культуру. Але таке збільшення має вести до поліпшення стану культурної сфери, її розвитку. Говорити про розвиток, це говорити про найбільш наболіле. На розвиток коштів бо й не лишається. Але збільшення бюджетного фінансування нічого не вирішить без залучення альтернативних джерел. І в цьому велика роль держави, яка може створити необхідні передумови, регулювання, середовище. Це можуть бути відрахування від лотерей, акцизних зборів, спонсорські кошти, інвестиції. Саме альтернативні джерела фінансування поряд із бюджетними коштами складуть основу для цільових програм підтримки пріоритетних напрямів розвитку культури на середньо- та довгострокову перспективу. Маємо визначити, що для нас є пріоритетом. Якщо це пріоритет, то під нього потрібне відповідне фінансування. І – головне – визначені результати. Що має бути досягнуто, якщо ми спрямовуємо кошти на навчальний заклад, кінематограф чи видання?

Наприкінці минулого року понад сотню експертів з питань культурної політики та працівників культури Угорщини, Болгарії, Литви та Естонії попросили дати відповідь на питання, в чому полягає значення культури. Питання стояло так – в окремій країні культурний сектор створює близько 1% ВВП, чому треба захищати інтереси культури?

Відповіді за рейтингом були такі:

1 – тому що культура сприяє регіональному/місцевому розвитку

2 – тому що культура викликає гордість за причетність до нації – формує національну ідентичність

3 – тому що культура створює культурні цінності

Спробуймо дати відповідь на це запитання. Поки його не дали за нас інші.